Вам колись здавалося, що доросла людина поводить себе як дитина: ображається, вередує? Це регрес – рух людини до старих способів захисту. Насправді, регрес і прогрес завжди йдуть поруч, а відчуття провини за нього пов’язане з вихованням попередніх поколінь.
Що таке регрес і як він працює
Регрес – це захисний механізм психіки, свого роду відкат назад до старих способів захисту. Він зумовлений хвилеподібним розвитком особистості й вважається захисним механізмом тільки тоді, коли цей процес відбувається несвідомо.
Ось приклад: доросла людина починає вередувати, як дитина, коли вона голодна. У цей момент вона регресує – повертається до більш ранніх способів захисту й емоційних реакцій. Людей, які багато ображаються, також можна назвати регресивними, оскільки яскраво виражена образа притаманна саме дітям.
Психоаналітик Ненсі Маквільямс описує регресію на прикладі клієнта з проблемою контрзалежності (страх близькості). Коли клієнт вчиться вибудовувати близькість, він може потрохи робити кроки вперед, але потім раптово знову повертається в агресію, тобто регресує.
Агресія
Агресія в цьому випадку – спосіб захиститися від близькості, яка для контрзалежної людини нестерпна. Людина може зробити крок уперед у прогресі, але потім відкочується на два кроки назад. Такий хвилеподібний процес розвитку притаманний усім нам.
Регресуючи, ми відкочуємося до старих способів захисту, які колись спрацьовували. Але зараз вони вже не відповідають нашому віку та є інфантильними. Поруч із регресом важливо розглянути інфантилізм, коли людина має відповідальність, але до неї ще не готова. Приклад інфантила – Джофрі Ланістер із серіалу «Гра престолів». Інфантильна людина виглядає химерно, не відповідаючи своїй позиції або ролі.
Із чим пов’язане відчуття провини за регресію
Існує поняття «плата раннього розвитку» – це коли форма розвивається швидше за зміст. Тобто людина вже функціонально доросла, але всередині ще не зріла. Поколінню наших бабусь і дідусів довелося рано стати функціонально дорослими тому, що у воєнні та міжвоєнні часи в них не було можливості поступово розвиватися й побути дітьми.
Ціле покоління в дитинстві недоотримало емоційної підтримки й рано подорослішало. Потім у нього з’явилися діти, наші батьки, до яких вони також ставилися функціонально, прискорюючи їхнє дорослішання. Наші батьки, зі свого боку, теж частково перейняли цю модель виховання. Така нарцистична, залізна система виховання не терпить регресу в його нормальному хвилеподібному процесі.
Існує поняття «зона найближчого розвитку», коли людина виходить із зони комфорту в зону найближчого розвитку, вона прогресує. А регресія – це вихід із зони найближчого розвитку назад у зону комфорту.
Наприклад, дитина боїться спати сама тому, що під ліжком «бабайка». Вона прибігає до батьків, вони її заспокоюють і якийсь час вона спить з ними. Потім дитина переборює страх і починає спати у своїй кімнаті сама, тобто прогресує. Але через тиждень вона знову починає боятися «бабайки» й не може спати сама, це регресія. Наступного разу дитина зможе вже місяць спати сама. Це й є хвилеподібний процес: прогрес і регрес змінюють один одного.
Поколінню, якому довелося одразу стати дорослим, незрозумілий цей хвилеподібний процес. Люди часто думають: якщо ти вже зробив якийсь прогрес, то він має бути зафіксований і регрес не сприймається. Саме тому батьки не можуть правильно підтримати дитину в моменти хвилеподібних процесів прогресу та регресу. «Ти вже спав сам у кімнаті, у чому проблема?»
Цей тиск викликає відчуття сорому за можливість відкотитися назад. Звідси й виникає відчуття провини, коли ми усвідомлюємо, що зробили крок назад. Суспільство звикло мати певні очікування до людей. Наприклад, якщо хтось уже почав говорити прямо, то ми очікуємо, що людина буде так робити завжди. Проте не завжди так виходить й іноді люди регресують, через що відчувають сором або провину. Але регрес – це нормальна частина розвитку. Людина не може розвиватися лінійно, лише прогресуючи.
Текст – Анастасія Шумілова
Ілюстрація – Kacper Swat
Стаття на моїй сторінці в facebook
Чи потрібна мені психотерапія?
