Мені завжди здавалося, що позиція «догляд за дитиною – жіноча справа» поширена в основному в країнах радянського союзу, але на днях натрапила на текст Клінта Едвардса, батька трьох дітей, який написав про те, що не треба споруджувати нерукотворні пам’ятники татам, які активно беруть участь у вихованні нащадків.
Едвардс розповів, що якось одного разу раннього ранку, збираючись на роботу, сказав своїй дружині щось типу: «Ти повинна бути мені вдячна за те, що я встаю до малюка вночі, більшість татів цього не роблять». На що дружина порадила йому більше такого не говорити. «Тому що з твоїх слів випливає, що ти вище цього. Що я повинна цілувати тебе в дупу кожен раз, коли ти встаєш ночами. Але взагалі-то це і твоя дитина теж», – сказала вона йому.
Він розлютився і мовчки поїхав на роботу, він не став відповідати дружині, щоб не наговорити зайвого. По дорозі до офісу на нього зійшло осяяння, і він вирішив переглянути своє ставлення до допомоги дружині. І поступово перестав озиратися на досвід своїх друзів, багато з яких не беруть участі в догляді за дітьми, і остаточно прийняв для себе позицію: «Я не помічник, я батько». Щасливий кінець.
Але в більшості сімей – навіть сучасних, навіть прогресивних і молодих – тати як і раніше вважають себе супергероями після того, як раз в тиждень поміняють брудний підгузник. Більш того, такими їх вважають і дружини, і друзі, і родичі. «Молодець який, допомагає!» – хвалять вони його, ніби він трирічна дитина, яка премило насипає повз миску котячий корм.
«Наш тато дуже втомлюється на роботі, тому ми йому не заважаємо», – вельми поширений сімейний девіз серед молодих батьків. Звучить ця оправдуюча фраза теж так, ніби мова в ній йде про нещасного малюка, а не про дорослу людину, для якого втома – норма життя.
«Щоб не заважати татові, ми з малюком спимо окремо, в іншій кімнаті», – кажуть жінки, чомусь не вважають своїх чоловіків повноправними (і відповідальними) батьками своїм дітям.
«Зате він допомагає нам у вихідні», – відповідають молоді мами, які живуть зі своїми чоловіками разом сім днів на тиждень. Зате? За що? За те, що він весь тиждень спокійно спав, відпочивав після роботи і вечеряв смачною їжею? За те, що, можливо, навіть пару раз помив посуд?
Тому що батьком чоловік стає не тоді, коли у нього є час або бажання погуляти з дитиною, не тоді, коли він встає до малюка вночі (щоб дістати його з ліжечка, передати матері і тут же заснути мертвим сном) і не тоді, коли йому це зручно. Нічого не поробиш, але батьківство, як і материнство, – працює цілодобово.
Так що давайте перестанемо хвалити татів, які встають ночами, гуляють, купають, годують, грають і роблять все те ж, що і мама. Особливо на ранніх етапах батьківства, коли модель взаємодії з дитиною у обох батьків тільки починає формуватися. Немає ніякої спеціальної жіночої роботи, крім хіба що грудного вигодовування, і все, що стосується турботи про дитину, – справа для двох.
Знаєте, є такі футболки для батьків, на яких написано: «I ,do not babysit, I parent!», Так ось, саме ось цю мантру пора зробити міжнародним девізом батьківства. Тому що «який молодець, допомагає!» – це просто сором.
Авторка тексту – Лена Аверьянова
