Приходить час, і ти вже не можеш бути такою наївною. І навіть трохи заздриш тим, хто може …
Ти не ставиш більше будильник на 6 ранку в надії, що прокинешся. Чи не прокинешся! Перестаєш думати, що коли-небудь закінчиш всі справи та розслабишся. Виділяєш для цього окремий час. І тут виявляється, що напруга не зовні, а всередині.
Перестаєш приймати пасивну агресію за витриманість або життєву мудрість. Б’єш там, де треба бити. І з’ясовуєш, що приводів не так вже й багато. Чи не приймаєш більше відсутність за присутність. Бо присутність – це складно. А відсутніх людей більшість.
Починаєш довіряти своїй інтуїції. Розрізняєш вовків в овечій шкурі. Навіть дуже дорогій шкурі. Навіть якщо багато хто не розрізняє. Навіть якщо всі слова правильні, а рекомендаційні листи в порядку. Дивишся на посмішку і розумієш про що вона. Від однієї посмішки підкошуються колінки і перехоплює дихання, а від іншої серце розкривається.
Перестаєш приймати захоплення за любов, а захисне спокушання за справжній інтерес. Бачиш крізь, через, глибоко. Перестаєш зачаровуватися. Бачачи прекрасне, пам’ятаєш про жахливе і з’єднуєш все це в людське, багатогранне.
Ти не зображаєш більше добру фею або злу відьму, а визнаєш в собі звичайну чарівницю, яка чаклує за настроєм.
Розумієш, революція, яку ти задумала, почекає, поки ти погодуєш близьких і нафарбуєш нігті. І дочекається.
Перестаєш бити, коли підставляються і брати, коли погано лежить. Починаєш хотіти взаємності. Від близьких і від себе. Але перш за все від себе. Піднімаєш руку і відкриваєш рот, щоб за звичкою накричати чи вдарити, але зупиняєшся за секунду, знаходячи сили для нового вибору. Кажеш “мені складно зараз це визнати і навіть побачити твою правду”. Ідеш не туди, де немає проблем, а туди, де ясніше і глибше.
Дозволяєш собі злитися на людей, але перестаєш їм мстити, знаючи, що всесвіт розбереться набагато краще за тебе.
Кажеш від серця і стаєш раптом почутою. А якщо серце мовчить, мовчиш. Менше сумніваєшся в своїй правді. Відповідаєш за свою думку, і втрачаєш інтерес до того, щоб її доводити. Перестаєш шукати зовнішній орієнтир і абсолютну істину. Починаєш зіставляти внутрішнє і зовнішнє, визначаючи точку перетину.
Перестаєш знецінювати тих, хто тобі не подобається. Шукаєш способи про них вирости. А головне, перестаєш знецінювати і соромити себе.
Можеш підійти і витримати. Перепитати, прояснити ще раз, визнати свою неправоту. Перестаєш страждати і побиватися від того, що впав, а просто встаєш, обтрушуєшся, йдеш далі. Знаєш, що будь-яке почуття можливо пережити з плином часу і в довірі до своєї природи. Починаєш розуміти, що успіх, творчість, батьківство – це шлях помилок, які можна зробити за ту чи іншу плату, витягти досвід і продовжити. Помилки перестають бити так боляче, бо вони не летять в обличчя з натягнутою до межі рогатки твого ж перфекціонізму.
Все це колись приходить. Краще раніше, ніж пізніше. Краще з таким досвідом, який навіть якщо і залишить шрами, але хоча б не вб’є. Розчарує, але не до межі. Забере юність, але подарує вміння підтримувати форму. І насолоджуватися своєю зрілістю.
Автор Аглая Датешідзе
ілюстрація by Sofia Bonati
