Філософ Аленка Зупанчич стверджує, що репресивна ідеологія щастя визначає нашу сьогоднішню реальність. Вимога бути щасливим і зберігати позитивний настрій – це нинішня моральна ідеологія, яку Зупанчич називає біоморалью нашого часу.
«У сучасному ідеологічному кліматі нав’язується необхідність сприймати всі жажливі події що відбуваються з нами як щось в кінцевому результаті хороше, скажімо, як цінний досвід, який принесе плоди в наше майбутнє життя. Негативність, недолік, неспокій, нещастя все більше і більше сприймаються як моральні недоліки або, ще гірше, як спотворення на рівні самого нашого єства… Хто наважиться підняти свій голос і сказати, що насправді він нещасливий і що йому не вдається – або, що ще гірше, він не хоче – перетворити все розчарування свого життя в позитивний досвід, який буде інвестовано в майбутнє?»
Сучасна біомораль просуває аксіому: той, хто щасливий, – зразок для наслідування і хороша людина; той, хто погано себе почуває, – погана людина.
За словами словенського філософа, моральний імператив щастя і одночасно неможливість йому відповідати перетворюють нас в наш власний ГУЛАГ. Ми не просто нещасні – ми багато разів підсилюємо наше нещастя, докоряючи себе за аморальність, адже ми не відповідаємо основному моральному вимогу сучасності.
Інтуїція Зупанчіч підтверджується результатами досліджень. Відповідно до одного з них, переоцінка щастя – ключовий фактор ризику розвитку клінічної депресії і зниження рівня емоційного благополуччя. Прагнення до щастя дає прямо протилежний результат: переоцінюючи його важливість, ми стаємо надто уважними до симптомів стресу і захоплюємося безплідним самозвинуваченням.
Дослідники провели експеримент: двом групам людей вони пропонували вирішити ряд завдань, але в різних умовах. Учасників з першої групи розмістили в «щасливій кімнаті», тобто в середовищі, яке акцентувала цінність щастя: тут були мотиваційні плакати, популярні книги про щастя і записки з надихаючими фразами. Крім того, експериментатор демонстрував важливість відчуття щастя, поводячись бадьоро і позитивно. Він привітав учасників в «щасливій кімнаті» такими словами:
«Вибачте, комп’ютер не працює в кімнаті, в якій я проводив тестування. Нам доведеться використовувати цю. Не звертайте уваги на мої речі, я вчився в цій кімнаті. Ви читали якусь із цих книг раніше? Моя мама подарувала їх мені, щоб вони допомогли мені в цьому році, і вони мені дуже допомогли! Я просто думаю, що залишатися позитивним дуже важливо, розумієте? Бути перевантаженим стресом або сумом – така трата часу. Ці книги показали мені, як не дозволити негативу здолати мене і залишатися щасливим».
Друга група працювала в нейтральному середовищі. Завдання у всіх такі, що їх не можливо було виконати, але учасники про це не знали.
Експеримент показав, що учасники, які намагалися вирішити нездійсненні завдання в «щасливій кімнаті», в три рази більше зациклювалися на свою невдачу.
Вони були набагато більш нещасними в порівнянні з тими, хто теж зазнав фіаско, але займався в «нейтральній кімнаті».
Ідеалізація щастя не завжди працює, і це ще більше яскраво проявилося в трагічному прикладі Південної Кореї.
Сеульський міст МАПО відомий як Міст смерті. З 23 мостів в Південній Кореї він приваблює найбільше самогубців: з 2007 по 2012 рік з МАПО в річку Хан стрибнули понад 100 осіб.
Щоб скоротити кількість суїцидів на мосту, в 2012 році влада розгорнула широку кампанію, проект підтримали страхова компанія Samsung Life Insurance і рекламне агентство Cheil Worldwide. За їх задумом, програма запобігання самогубствам мала перетворити МАПО в «міст життя», який стимулював би позитивний настрій, підкреслював цінність життя і надії. Цей міст мав стати терапевтичним місцем.
На перилах встановили яскраві інтерактивні панелі з надихаючими гаслами: «Найяскравіші моменти попереду», «Завтра обов’язково зійде сонце», «Немає причин для занепокоєння». Фрази були ретельно підібрані психіатрами, психологами та іншими фахівцями щодо запобігання самогубств. На мості також розмістили зображення дітей, усміхнених бабусь і дідусів і молодих закоханих. Програма отримала безліч нагород, в тому числі «Титанового лева» на міжнародному фестивалі творчості «Каннські леви».
За іронією долі, старання рекламників лише пропіарили міст МАПО як популярне місце для суїциду.
Терапевтична кампанія дала протилежний ефект: з моменту її початку число самогубств на мосту МАПО збільшилася в шість разів.
В результаті більш ефективними виявилися фізичні, а не психологічні заходи: перила мосту підняли з 1,5 до 2,5 метра, закріпивши сітку так, щоб людям було складніше перелізти через парапет.
Автор – Жюлі Реше
