Що мої діти будуть пам’ятати про мене?

Це питання, яке часто приходить мені в голову останнім часом. Розумієте, мені недавно прийшло в голову, що я не просто живу, а роблю щось більше – я створюю історію. Я автор своєї історії, але справа в тому, що це не просто моя історія, тому що у мене є сім’я.
Питання, яке я постійно задаю собі: які спогади про мене будуть найяскравішими у моїх дітей і мого чоловіка? Це змушує мене піклуватися про свої вчинки день у день.

Чи змусять моїх дітей слова: “Ви такі ж, як ваша мати” відчути гордість або здригнутися від розчарування? Чи будуть вони згадувати своє дитинство з любов’ю? Чи будуть вони відчувати почуття подяки за те, що вони мої діти, як я вдячна за те, що є їх матір’ю?
Чи адекватно мої дії відображають мою подяку?
Чи будуть вони сумувати за мною чи зітхнуть з полегшенням?

Я сподіваюся, що моя любов, з усім її запалом, з умінням побачити надію і обіцянку в їх великих карих очах, є та буде для них більшим, ніж дні, які були не такими зоряними.
Дні, які не викликали блиск їхніх очей. Коли я була втомленою. Коли вони потребували мене, а я просила їх “почекати”, але потім відчувала полегшення, коли їм набридало чекати. Дні, коли я дозволяла собі ставати жертвою життєвих проблем. Дні, коли я виконувала занадто багато справ і не була з ними.

Сподіваюся, вони згадають, що я часто робила їм млинці. Те, що їх малюнки прикрашали стіни нашої квартири. І що я вивчила весь саундтрек з мультика “Холодне серце”, щоб заспівати разом з ними. Я сподіваюся, що вони згадають, що іноді я плакала, сидячи поруч з ними, і моє серце страждало від їх печалі. Сподіваюся, вони згадають мої епічні фристайл-танці (коли я дуріла) і як я обсипала їх поцілунками і зізнавалася їм в любові.

Як я молилася за них і за те, щоб мені вистачило сил і мудрості бути матір’ю, в якій вони мали потребу. Можливо, були моменти, коли я не справлялася, але я ніколи не переставала намагатися.
Я знаю, що вони запам’ятають мої помилки, але я сподіваюся, що вони не забудуть, що я робила після них. Я спробувала дати їм коріння і крила. І коли я сказала їм, що їхній дім там, де ми з татом, саме це я і мала на увазі.

Сподіваюся, вони згадають, що у мене теж були мрії, і що їх присутність ніколи не заважала мені мріяти. Навпаки, вони підштовхували мене мріяти більше. Іноді мої мрії змінювалися, в основному тому, що змінювалася я. Але мої перемоги завжди були солодшими, тому що я не святкувала їх наодинці.
Вони будуть пам’ятати сміх, сльози і дні, коли я була найгіршою матір’ю. І як кожен день я вставала, знаючи, що є можливість спокути, шанс стати кращою.

І як я кожен раз використовувала цю можливість. Як тільки могла.
Коли я думаю про час, коли все це буде лише в пам’яті, я розумію, наскільки наповнений змістом і важливий саме цей момент. Сьогоднішні моменти будуть завтрішніми спогадами, життя тече, люди приходять і йдуть, і іноді спогади – це єдине, що нас підтримує.
Я сподіваюся і молюся, щоб вони завжди могли відчувати мою підтримку. Але якщо настане коли-небудь день, коли вони не зможуть цього зробити, я сподіваюся, що вони будуть пам’ятати, як я любила їх.
Що я любила їх так, ніби це було моїм покликанням. Тому що це так і було.
Це так і є.

Текст – Krishann Briscoe
Фото – Олег Мордач 

Стаття на моїй сторінці в facebook

Чи потрібна мені психотерапія?