Сьогодні День обіймів.

Я не дуже люблю обійматися, особливо – з чужими людьми. Точніше, зовсім не люблю. Але терплю: руки по швах, стоїш, як дерев’яний, дивишся вдалину і ухиляєшся делікатно від поцілунків. І я завжди згадую про Гриця Ізраїля.

Такий був сумний нецікавий хлопчик. І все заходив до мене додому, класі в четвертому. То уроки дізнатися, то про збір макулатури уточнити, то щодо стінгазети поговорити. І говорив таким джмелиним гудінням. Кучеряве волосся, великий ніс, звичайна тілобудова. Зайде і сидить годинами. Втомливо. Нудно. Дідусь його про все розпитує. Веде бесіду. Про математику, про шахи, про маму. Гриць так сумно і нудно гуде у відповідь. Жахливо набридає.

Потім абияк вдається його випровадити. Так він ще на порозі тупцює. І каже: «Дідусю, дайте мені три копійки для трамвая!». Він далеко жив і завжди віддавав потім гроші. Але потім знову просив: «Дідусю, дайте мені три копійки для трамвая!».

Дуже мені цей Гриць набрид. Він і в школі нікому не подобався. Нудний такий хлопчик. Але одного разу Гриць все топтався на порозі. Черевики зашнуровував півгодини, курточку застібав, окуляри протирав. І раптом обняв мого дідуся. Так сильно-сильно. І прогудів в ніс: «Я хочу, щоб ви були мій дідусь. Мої на війні вбили». І втік, стукаючи черевиками.

І я тільки тоді здогадалася, що він «три копійки для трамвая» просив, щоб сказати: «дідусь». Він зовсім не до мене ходив. А до дідуся. І мріяв, і уявляв, що це – його особистий дідусь … І, коли нас обіймають – навіть чужі люди, – можливо, вони представляють на секундочку, що ми – трошки їх. І трошки їх любимо. І виявляють свою любов. Тому варто потерпіти іноді. І самим кого-небудь обійняти – міцно-міцно. Навіть чужого дідуся …

Текст – Анна Кірьянова
Ілюстрація – Emiliano Ponzi

Стаття на моїй сторінці в facebook

Чи потрібна мені психотерапія?