Наша знайома розповіла нам про нарцистичний розлад особистості: що це таке, звідки береться і як з цим жити.
В “Гріффіни” була серія, коли всі герої отримали супер-здібності. Лоїс стала неймовірно сильною і могла підняти цілий будинок, Стюї опанував телепатію, Браян міг переміщатися зі швидкістю світла, Пітер перетворюватися в будь яку істоту. І тільки Мег отримала здатність відрощувати пазурі …
Приблизно те ж саме ти відчуваєш, коли з усіх психологічних розладів тобі дістається нарцисизм. Ти думаєш щось на кшталт “пфф, всього лише”. Здається, в нарцисизмі немає нічого особливого. У світі на цей розлад страждає кожен п’ятий, а в інстаграмі – кожен другий. Від нарцисизму не вмирають і не сходять з розуму. Ну напевно.
Що я точно знаю, так це те, що нарцисизм не вимагає співчуття. Якщо ви наберете в пошуку Youtube це слово, то вилізуть десятки відео, які розповідають, як вичислити нарциса і протистояти йому. Їх малюють як людей, єдиний інтерес яких полягає в тому, щоб абьюзити вас до нескінченності. Якщо ж ви почнете чинити опір або, ще гірше, кинете його, то вас будуть поливати брудом до кінця ваших днів. На щастя, я з легкістю вмію “зчитувати” нарцисів, адже я подивилася чимало таких відео. А якось раз на сесії мій психотерапевт сказав мені, що нарцис – це я.
Зараз я ставлюся до цього набагато спокійніше, але в той день я страшенно напилася. Так хріново мені не було давно. Особливо мене турбувала перспектива закінчити життя в повній самоті в якомусь БДСМ-клубі, плачучи гроші за секс і інші радощі життя, як розповідала психотерапевтка в одному з тих відео. Нарциси ніколи не бувають задоволені собою, вони не здатні на справжню близькість. Їм майже весь час соромно або страшно. Бути нарцисом – повний відстій.
У свідомість більшості людей нарцисизм йде рука об руку з самовдоволенням і неадекватно завищеною самооцінкою, але сучасна психологія вже давно переглянула свої погляди з цього приводу. Найголовніше, що потрібно знати про цей розлад – це те, що на тому місці, де у інших людей знаходиться почуття власної цінності і значущості, у нарциса величезна діра. І цю дірку він намагається прикрити удаваною самовпевненістю, але відчуття це вкрай крихке, так як грунтується на зовнішніх фактах, а не внутрішніх. Мені до цих пір складно зрозуміти, що хтось може вважати себе хорошим, потрібним і важливим просто тому, що він колись з’явився на світ. І якщо любов і прийняття себе можна розвинути, то це глибинне відчуття я собі повернути вже ніяк не зможу.
Мої бабуся і дідусь були ідеальні. Мій батько – теж (на думку бабусі). Правда він кричав і бив мене, але все одно всі навколо вдавали, що він класний. Мене сварили за четвірки. Батьків взагалі мало що цікавило, крім моїх оцінок. Я повинна була бути розумницею. І ідеальною майбутньою дружиною. Прямо як бабуся (не те, що мама). Ще до школи я вміла читати, рахувати, писати, грати в шахи і плавати брасом. А тому в школі мені було дуже нудно. Я вважала себе кращою і розумнішою за інших дітей (школа у мене була посередня). У 10 років так взагалі вирішила, що я геній. Правда по телевізору завжди показували якихось ще більш геніальних дітей, які дуже подобалися моїй бабусі. Вона постійно говорила мені: “Подивися, яка гарна дівчинка! Як співає! А яка сукня!”. Ну і ще у дворі завжди знаходилися добрі дівчатка, що не пискують і не засмучують своїх бабусь і взагалі багато в чому краще за мене (хоча я так не вважала). До речі, саме ці бабусині слова сформували в мені хворобливу переконаність в тому, що завжди буде хтось кращий за мене. Такі прості, такі часто повторювані слова! Бабуся, та й всі рідні, хотіли бачити в мені гарну дівчинку, яка все робить правильно і ніколи ні в чому не помиляється.
Очевидно, мій нарцисизм сформувало не так багато факторів: зацікавленість моїх батьків лише в якихось умовних досягнення типу оцінок в школі, порівняння мене з іншими, що не підтримуюче і токсична обстановка вдома. Благо, в моїй родині були ще й інші люди (в основному, мій дідусь), які щиро цікавилися і розмовляли зі мною і любили мене безумовно. Думаю, тільки це і врятувало мене від якоїсь зовсім крайньої форми нарцистичного розладу або чогось гіршого.
У міру проходження психотерапії, я стала краще відстежувати свої почуття і емоції, навіть самі крихітні з них, які мікро-імпульсом проходять крізь мене, і яких я навіть не помічала. Наприклад, недавно я зловила себе на тому, що якщо на тусовці бачу когось, хто одягнений краще за мене, я впадаю в розпач. Раніше я навіть не усвідомлювала цього, просто відразу отримувала укол “дивись, знову хтось краще за тебе, а ти лайно” і йшла далі. Сьогодні я можу зупинитися і запитати себе: “А що це взагалі таке? Хіба це нормально, думати так? “. Хоча насправді це просто відгомін тієї вкрай токсичної установки порівняння мене з іншими, який я засвоїла від бабусі. Але ж ця установка – в корені невірна.
Треба сказати, що моє сприйняття себе дійсно сильно відрізняється від реального. Одного разу взимку я прийшла в медичний центр і поки чекала своєї черги, розглядала в дзеркалї великої шафи-купе красиву дівчину в хорошому дорогому пальто. Вона виглядала класно. Я навіть повірити не могла, що ця дівчина – я. Адже в цю ж саму хвилину я настільки зневажала й ненавиділа себе, що здавалося, я повинна ходити з гнійними виразками по всьому тілу і обличчю, щоб люди бачили, що я насправді думаю про себе.
Постійне знецінення і хворобливий перфекціонізм штовхають нарциса вперед. Людей з таким розладом дуже багато в модній індустрії, в сфері мистецтва, серед топ-менеджерів і підприємців. Той шлях, який звичайна людина пройде за сім років, нарцис може пройти за два роки. У цьому сенсі бути нарцисом класно: я зробила кар’єру і оком не моргнувши. Але також нарцисизм може завести тебе на саме дно. Я страждала сильними депресіями. У мене були проблеми з алкоголем і наркотиками. У моїх відносинах завжди було багато хаосу. Все своє життя я відчувала себе жахливо відчужено і самотньо. У цьому сенсі, я нарцис-невдаха. Мені не хотілося мати натовпи фанатів, а хотілося мати справжніх друзів. Хоча добре, фанатів теж. Але я часто відчувала, що зачарованість мною у людей швидко гасне, а сама міцні зв’язки будувати не вміла. Мені було дуже страшно проявити до когось інтерес або теплоту. Та й приваблювали мене в основному ті, хто не звертав на мене жодної уваги. Варто було людині проявити до мене дружню увагу, як вся магія пропадала, він ставав мені нецікавий. А ще мені весь час здавалося, що інші люди знають щось, чого мені не дано. І це щось було емпатією.
Думаю, що мій нарцисизм найболючіше проявлявся у віці 20-24 років, але сильно ослаб після того, як я прийшла в терапію. Вже через рік я відчула якісні поліпшення в спілкуванні з людьми, а через два роки можу сказати, що з моєї голови зникло багато з того, що заважало адекватно сприймати навколишній світ. Мені перестало здаватися, що моє життя неодмінно повинно бути якимось унікальним і особливим. Адже саме невідповідність цим завищеним вимогам приносили так багато розпачу і розчарувань.
Сьогодні я ходжу по звичайному асфальту в звичайний магазин за звичайним хлібом. Мені більше не хочеться, щоб моє життя неодмінно було унікальним, адже це неможливо, щоб воно таким не було. І від цього усвідомлення я відчуваю себе набагато щасливішою. Я стала витрачати менше енергії на підтримку блискучого фасаду і більше – на справжнє життя. Мій нарцисизм не був короною, він був рятівним колом, на якому я виплила туди, де я перебуваю сьогодні. Він був моїм захистом від того токсичного середовища, в якому я росла і вчилася. І за це я йому вдячна. Але він мені більше не потрібен. Я рада, що тепер можу зітхнути спокійно і спустити це коло.
Автор – Николай Севастьянов,
автор ілюстрації – Алена Соколова
